 |
  |
 |
|
 |
 |
ПОЕТ І ХУДОЖНИК НАДЯ КУРБАТОВА
Ця дивовижна дівчина жила, малювала і писала вірші у Києві. Доля і Провидіння виділили їй не багато земного життя. Рік народження 1972. Рік смерті 1999. Двадцяте століття завершалося. 1999 рік тільки починався. Надя померла на Різдво Христове.
Я назвав цю коротку передмову «Поет і художник...», а не «Поетеса і художниця». Поетом називала себе Марина Цвєтаєва, без якої Срібне століття російської поезії, яке так любила Надя Курбатова, уявити неможливо.
За трагізмом і високим служінням Слову юна киянка суголосна своїм Улюбленим, хоч вона тільки починала і починала в епоху, коли такі поняття, як «служіння Слову» сприймаються як анахронізм. Багато мужності треба було цій дівчині, яку з дванадцяти літ переслідувала тяжка хвороба, щоби боротися за кожний прожитий день. Малювати. Писати вірші.
<...>
Надя повнокровно, динамічно і навіть діалектично сприймає навколишній світ:
Я сквозь дверь, прохожу, как сквозь свет.
Ни конца, ни начала мне нет.
Я фрагмент, продолженье движенья,
Бесконечное поле сраженья.
На цьому полі вона перемагає. І як художник (малювати почала з чотирьох років), і особливо як поет. Але не забуваймо якою ціною. Перемагаючи щоденний фізичний біль. У своїх щоденникових записах (заслуговують на окрему розмову, вражаючи багатством інтелектуальних запитів, начитаністю, психологічним нюансуванням) двадцятирічна Надя робить висновок: «Физическая боль уничтожает всякую ответственность».
Це з одного боку. А в поетичних рядках цілком протилежне:
С меня снимите кожу я в ответе.
На мне вина за все на этом свете.
Це вона говоритиме постійно, бо цим житиме. Для Наді будь-яка декларація абсолютно чужа, як будь-який розрахунок. Коли вона висловлює свій погляд на світ, чути як б'ється її серце:
Все начато сначала не с меня.
Но я своим звеном еще цепляюсь...
И миру виновато улыбаюсь.
На мне вина, на мне, на мне вина!..
Мимоволі хочеться прошепотіти: «Богу душу винна ти, дівчинко, в цьому жорстокому світі, який тільки завдяки таким, як ти, ще називається «планетою людей»:
Душа все равно вернется
Сюда, в бесцельном раскаяньи,
Где тополя отвесно
Раскачивают эту бездну.
Авторці було трохи за двадцять, коли її метафора набрала рис тієї самобутності і витонченості, які визначають справжнього оригінального поета.
Видишь, дыра в небе? —
Было белым лебедем.
Взошло черным вороном
Над шелком сорванным.
Зверніть увагу на музику вірша. Музика стала останнім прихистком двадцятип'ятирічної Наді, коли вона вже втрачала зір.
В выдохе ком сомнение,
Звери в душу спешат.
Так пробегают темными
Стаями словеса,
Туго сплетенными ребрами
Бесятся голоса.
За пристрасністю і незвичністю образів і головне за ритмом знову згадуємо Марину Цвєтаєву, хоч Надя Курбатова брала епіграфи до своїх поезій з Анни Ахматової, відчуваючи невтоленний потяг художника до внутрішньої гармонії класичного зразка.
Але вона залишалася вірною своєму «внутреннему цвету» (її вислів). Швидше за все це барва любові. Інакше, як мені здається, просто не може бути. Для неї:
Я так люблю, что выжить нет надежды.
Любовь прошла навылет, через сердце.
И этой раной, словно чутким ухом,
Я слушаю движение Земли.
Подібне було характерним і для її славетних попередниць, імена яких я вище назвав, і для багатьох, чиї імена називає Надя у своїх епіграфах, щоденниках, поезіях:
Есть имена, как отпечаток Божий,
И к ним не приближаясь ни на миг,
Немеет проносящий их язык,
И звук, как будто свет по коже,
Сопровождает.
У Наді Курбатової немає грайливо-веселих віршів, віршів майстерного експериментування, словесної еквілібристики Вона жила І писала в епоху постмодернізму, але мистецтво ніколи не було для неї грою цитат І ремінісценцій Вона писала про життя І смерть Мужньо І вразливо. Вірш починався так які тут можливі Іще Ігри?
Меня убили выстрелом в упор.
В одному з останніх своїх віршів Надя Курбатова видихне:
Просить не просит и не ждет ответа.
Закрыв глаза, поет в осколках света.
И на один из них, окончив петь,
Сорвется, чтобы, вздрогнув, онеметь.
Думаю, що не тільки в мене, а і в багатьох після прочитання віршів Наді Курбатової у пам'яті зрине Ім'я її незабутнього попередника Леоніда Кисельова, якого у 22-рІчному віці також забрала жорстока хвороба І який також залишив багато пронизливих рядків, що запам'ятовуються на все життя
Василь ГЕРАСИМ'ЮК,
«Студентська газета», 25-31.05.2006
|
|
|
|
 |